В цьому пості представлене інтерв’ю керівника управління забезпечення діяльності Уповноваженого президента з прав дитини — Людмили Волинець, яке взяла журналіст електронної газети ZN,UA Алла Котляр. Оригінал статті можна знайти за адресою: http://gazeta.dt.ua/socium/internati-i-specialisti-socialnoyi-roboti-viyna-svitoglyadiv-_.html В статті йде мова про те, що сучасна соціальна політика полягає в тому, щоб залишати дітей у тій громаді, з якої вони походять; підтримувати батьківський потенціал з метою збереження для дитини сім’ї. Для виконання цих вимог надано роботу 12 тисячам спеціалістів соціальної роботи, що коштує державі 450 млн грн. на рік. Проте, сучасна соціальна політика зустрічається з консервативною системою інтернатних закладів, які зацікавлені в тому, щоб надати дитині свої послуги. Іноді, навіть, трапляються випадки коли співробітники інтернатних закладів психологічно тиснуть на батьків дитини, з метою залишити її в інтернаті на виховання. За даними спеціально проведеного дослідження виявилось, що кількість дітей в інтернатних закладах — скорочується, а кількість співробітників та фінансування залишається незмінним. Більш детально читайте далі

 

Інтернати і спеціалісти соціальної роботи: війна світоглядів?

Алла Котляр 17 січня, 18:40

 

5,7 млрд грн щорічно витрачається в Україні для забезпечення діяльності 957 установ (13 різних форм інтернатного виховання), розрахованих на 153 849 місць, у яких фактично перебувають 117 600 дітей (тобто 1,5% дитячого населення країни). При цьому витрати безпосередньо на дітей становлять лише 14% (789 млн грн) від цієї суми. Решта йде на утримання установ і зарплату обслуговуючого персоналу. Витрати інтернатних закладів та кількість дітей, які перебувають у різних формах інтернатних закладах подається на рисунку №1 та №2 Такі дані містяться у «Моніторинговому дослідженні стану функціонування інтернатних установ», проведеному службою Уповноваженого президента з прав дитини за технічної підтримки представництва ЮНІСЕФ в Україні. Тим часом, на думку Уповноваженого президента з прав дитини Ю.Павленка, «завдяки розвитку соціальних послуг, сім’ї сьогодні частіше відмовляються від влаштування дітей у державні інтернати, дедалі більше дітей-сиріт знаходять сім’ю. Про те, що інтернати заповнені на 60%, а деякі — на 15–20%, свідчать і результати дослідження. Держава не повинна фінансувати установи, незатребувані дітьми. Необхідно модернізувати інфраструктуру дитинства, створюючи на базі інтернатів установи, які б відповідали потребам сучасних дітей та їхніх сімей. На жаль, є підстави стверджувати, що діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з реформування інтернатних установ має ознаки псевдореформи, в результаті якої мало що змінюється. Навпаки, розширюються категорії дітей і спрощується система їх зарахування до інтернатних установ». Так, за даними Генпрокуратури України, прокурорськими перевірками було виявлено 590 фактів зарахування дітей до загальноосвітніх санаторних і спеціальних шкіл-інтернатів без направлення органів освіти, висновків психолого-медико-педагогічних консультацій, заяв батьків або інших необхідних документів. Нерідко діти з незаможних сімей отримують рекомендації для навчання в таких установах не за станом здоров’я, а через нездатність батьків опікуватися ними. З проханням прокоментувати результати дослідження DT.UA звернулося до керівника управління забезпечення діяльності Уповноваженого Людмили Волинець (див. фото 1) — Людмило Семенівно, навіщо взагалі знадобилося проводити окреме дослідження? Хіба немає державної статистики інтернатних установ? — Об’єктивної — фактично немає. З 2008 р. у державній статистиці вказується тільки загальна кількість дітей, які позбавлені батьківської опіки і утримуються в будинках дитини. По інформацію з областей Держкомстат рекомендує звертатися у МОЗ. Тоді ж Міносвіти в односторонньому порядку несподівано вирішило, що школи-інтернати для дітей-сиріт і спеціальні школи-інтернати треба об’єднати в одну цифру. Таким чином, моніторингові показники було порушено, і порівняти ситуацію 2006-го, 2008-го, 2013-го вже неможливо. Крім того, якщо ми фіксуємо, що в нас, з одного боку, зменшується кількість дітей-сиріт, а з іншого — збільшується кількість влаштованих у прийомні сім’ї та ДБСТ (дитячі будинки сімейного типу), то цілком очевидно, що певні зміни мають відбуватися і з інтернатними установами. Простежити цю залежність на підставі офіційної статистики, на жаль, неможливо. Тому було вирішено провести дослідження, яке б дозволило побачити реальну ситуацію. Оскільки немає державної статистики, її запросили з областей. — Із чим пов’язані зміни у веденні статистики? — Думаю, Міністерству охорони здоров’я і Міносвіти стало просто незручно оприлюднювати цифри, які свідчать про критичне зменшення дітей в установах інтернатного типу, що перебувають у їхньому віданні. 2007 р. було прийнято програму реформування інтернатних установ, а 2009-го ми вже фіксували, що дітей там виховувалося стільки ж, скільки у прийомних сім’ях і ДБСТ. Однак офіційних роз’яснень з приводу причини зміни порядку ведення статистики не було. — Що являє собою моніторингове дослідження інтернатних установ? — Ми не ставили за мету досліджувати якісь глибокі питання — тільки базові: установа, її засновник, на скільки дітей розрахована, скільки дітей у ній перебуває фактично, кількість співробітників, які її обслуговують, характеристика майнових комплексів, фонди фінансування та оплати праці персоналу установи. Розуміти це дуже важливо. Річ у тому, що всі інтернатні установи обласної форми власності (а таких у нас — 75% від загальної кількості) фінансуються з державного бюджету і враховуються при міжбюджетних трансфертах. Що мається на увазі? Кошти на їх утримання закладаються в обласному бюджеті, але враховуються при формуванні державного. Тобто формально установа начебто обласна, але область не зацікавлена в ефективності використання цих коштів. І виходить, що кількість дітей зменшується, але за рахунок необмеженості фінансування ці установи продовжують існувати. Таким чином, з одного боку, є доручення президента, в якому чітко сказано про необхідність змінювати логіку соціальної роботи і вдосконалювати соціальні послуги, а також про пріоритет — залишати дітей у тій громаді, з якої вони походять. Для цього, до речі, введено 12 тис. спеціалістів соціальної роботи, завдання яких — підтримка батьківського потенціалу з метою зберегти дитині сім’ю. Це, між іншим, досить недешева програма — щорічно вона коштує державі 450 млн грн. А з іншого боку, ми чомусь зберігаємо старий ешелон інтернатних установ. І настав момент, коли потрібно було чесно сказати: або спеціалісти соціальної роботи не працюють, і тоді зрозуміло, чому в інтернатах багато дітей, або інтернати сьогодні заповнені наполовину. У результаті дослідження ми дійшли висновку, що кількість дітей в інтернатах зменшується, а кількість співробітників залишається незмінною. Таким чином, в Україні паралельно існують дві системи: інтернатні установи і спеціалісти соціальної роботи. Але якщо в держбюджеті з’явилися нові видатки (на вищезгаданих спеціалістів), то десь вони повинні скоротитися. Якщо ми розвиваємо інклюзивну освіту та інші форми роботи з сім’єю, то має зменшуватися кількість інтернатних установ. Однак цього не відбувається. Ми дійшли висновку, що в країні існує необ’єктивно багато різних форм утримання дитини, покликаних відірвати її від сім’ї, щоб надати якусь послугу. До переліку ми включили притулки, центри соціально-психологічної реабілітації, школи соціальної реабілітації, тобто всі установи, які мають інтернатну форму виховання, — всього їх виявилося 13 типів. І напрошується запитання: чи потрібна нам така кількість монопослуг, якщо в нас розвивається послуга спеціаліста соціальної роботи? Приміром, наявність притулків обумовлювалася в 90-х, коли справді було багато безпритульних дітей. Тепер таких дітей немає. Ці притулки (а їх близько 100 по країні) згодом реорганізували в центри соціально-психологічної реабілітації. Однак своєї ніші, унікальної послуги, яку б могли надавати, вони так і не знайшли. Дитину забирають із сім’ї на дев’ять місяців. Чому саме на такий термін? При цьому дострокового вибуття дітей з таких центрів немає. Півроку тому у Красному Лучі Донецької області в одному з таких центрів загинула дівчинка. І одна з причин її загибелі полягає в тому, що центру забракнуло професійних методик, аби допомогти дитині адекватно пережити дев’ять місяців розлуки з матір’ю. Такі трагедії примушують замислитися. Тому в списку установ, які потребують, на наш погляд, першочергового реформування, — центри соціально-психологічної реабілітації. На жаль, інтернатні установи сьогодні виявляють агресію стосовно сім’ї, намагаючись забрати з неї дитину на виховання. — 957 інтернатних установ — це багато чи мало? Із чим можна порівняти? — Питання — не в кількості. Як можна порівнювати інтернати, один із яких розрахований на 40 дітей, а інший — на 450? Ми пішли іншим шляхом: вирахували обсяг дитячого населення в кожному регіоні. А потім підрахували, який відсоток дітей (незалежно від наявності статусу сироти) виховується в інтернатах, тобто ізольовано від родини. Це вже об’єктивні цифри. І ми дійшли висновку, що в Україні — різка поляризація. Наприклад, у Київській області в інтернатній системі — 0,7% дитячого населення регіону, а в Запорізькій — 2,6%!

— І від чого це залежить, на ваш погляд? Від традицій, виховання?

— Складових багато. По-перше, від традиційної кількості інтернатних установ на території області. По-друге, від готовності влади змінювати систему підходів до виховання дитини. Багато що залежить від позиції начальника управління освіти. Наприклад, у Київській області ще в 1993—1994 рр. дійшли висновку, що великі установи не потрібні. Маленькі інтернати в кожному районі — цим область відрізнялася від решти. І коли вирішилося питання з влаштуванням дітей у сімейні форми виховання, Київська область виявилася в цьому лідером.

Традиції регіонів, безумовно, даються взнаки. Наприклад, у Києві та АР Крим в інтернатних установах перебуває по 1% дитячого населення. А ось Запорізька, Миколаївська і Херсонська області мають найвищий рівень сирітства —
(2,6, 2,1, 2% відповідно). За ними йдуть Полтавська (1,9%) та Кіровоградська (1,8%) області. Місто Донецьк я б назвала столицею установ інтернатного виховання, представленого у всіляких формах. Але Донецька і Дніпропетровська області перебувають у середині цього рейтингу — 1,6 і 1,5% відповідно.

Тож тут працює все — і традиція, і те, наскільки агресивні інтернатні установи, і рівень розуміння органами місцевої влади. Адже працювати з сім’єю завжди складно. З установою — значно простіше.

— З одного боку, безумовно, чиновникам простіше працювати з установами. А з іншого — з’являється 12 тис. нових спеціалістів соціальної роботи, а отже, за логікою, як мінімум, така сама кількість колишнього персоналу інтернатних установ (сьогодні це — 91 тис. чол.) має втратити роботу? 

— На мій погляд, це непряме віднімання. 12 тис. нових людей з’явилися в районах і працюють із сім’ями. А 91 тисяча персоналу переважно перебуває в обласних установах — освітніх, для дітей з обмеженими можливостями тощо. Прямого зв’язку між ними немає. Він має виникнути за рахунок зменшення кількості дітей в установах і повернення їх у сім’ю.

— Чому б спочатку не запропонувати персоналу інтернатних установ пройти навчання і перекваліфікуватися? Навіщо набирати 12 тис. нових? Можливо, інтернати не вели б такої агресивної політики, якби їхній персонал не боявся втратити робочі місця. 

— Теоретично, мабуть, ви маєте рацію. Але є ще такі чинники, як середній вік працівника інтернатної установи, бажання перекваліфікуватися…

— Але ж їм цього й не пропонували, наскільки я розумію…

— Але й не забороняли. Є певні професійні вимоги до спеціаліста соціальної роботи. 20% із цих 12 тис. — педагоги з досвідом роботи. Ну, звісно, ніхто не казав: «Шановні працівники інтернатних установ! Логіка розвитку соціальної роботи полягає в тому, що якщо органи місцевої влади виконуватимуть усі доручення президента з реформування соціальної сфери, то рано чи пізно у ваших установах не залишиться дітей. Тому повідомляємо: зараз триває набір 12 тис. спеціалістів соціальної роботи. Якщо ви не хочете втратити роботу через два роки, то переходьте». Хто, по-вашому, мав виступити таким рупором?

— Не знаю. Мабуть, організатори й натхненники реформи інтернатної системи — Юрій Павленко та його команда. 

— Тут немає єдиного автора. Така логіка розвитку соціальної роботи. Одна з проблем у країні полягає в тому, що соціальні послуги надаються тільки в установах. Так не повинно бути. І тепер це змінюється.

— Усе це добре. Але я запитувала про інше.

— Я не знаю, хто мав це зробити. Можливо, це запитання до п. С.Тігіпка, який був тоді міністром соціальної політики. Чи до п. Д.Табачника…

— Відомі випадки, коли інтернатні установи одержують згори таку собі «рознарядку» — повернути в сім’ї певну кількість дітей. Чи завжди це виправдано, тим більше коли йдеться про спеціальну школу-інтернат, у якій виховуються діти з особливими потребами (ДЦП, хвороба Дауна тощо)? У Знам’янці, наприклад, педагоги, відвідавши сім’ї, вважають, що життя в таких умовах для дітей гірше, ніж перебування в інтернаті. З чим пов’язані згадані рознарядки?

— Я не знаю конкретної ситуації. Зараз збільшено допомогу сім’ям, що виховують дітей-інвалідів. Я зустрічалася з мамами, які страждають від того, що їхні діти виховуються окремо від них в інтернатних установах. Для таких сімей і приймалося рішення — підвищити виплати, щоб мама могла не віддавати свою дитину в інтернатну установу.

Я завжди боролася з будь-якими рознарядками. Свого часу говорили, що є рознарядки на створення прийомних сімей і ДБСТ. Насправді їх ніколи не було. Будь-які кількісні показники (як перспектива або завдання) існували для того, щоб розрахувати потреби бюджету. І коли ми просили надати інформацію про кількість дітей в області, яких цього року планують влаштувати у прийомні сім’ї та ДБСТ, частина людей розуміла це правильно. А частина — як поставлене завдання. Але зрозумійте: гроші рахують цифрами.

Думаю, вся річ у тому, наскільки люди правильно і професійно сприймають інформацію.

— Ну як можна було сприймати, коли, наприклад, екс-президент В.Ющенко на Всеукраїнській нараді «З любов’ю і турботою про дітей» погрожував губернаторам областей покаранням за невиконання кількісних показників створення прийомних сімей і ДБСТ?!

— Я вам поясню, що мав на увазі В.Ющенко. Є цифра кількості дітей, які стали сиротами торік у кожному регіоні. Припустімо, в якійсь області їх 2 тис. І президент каже: «Шановні колеги, цього року ми заклали
316 млн на фінансування прийомних сімей і ДБСТ. Ми дали вам нове законодавство. У вас є гроші, є закони. Але з 2 тис. дітей 50% ви віддали під опіку, а ще 50%, не вдаривши палець об палець, відправили в інтернати. Діти повинні рости в сім’ях. І влаштувати їх туди — ваша робота». Президент не мав рації?

— Яка мета перейменовувань, коли, наприклад, спеціальна школа-інтернат стає навчально-реабілітаційним центром?

— Увесь 2012-й ми домагалися, щоб у назвах інтернатів не вказувався соціальний статус дитини. Адже після закінчення школи вона піде влаштовуватися на роботу, і роботодавець отримає інформацію про її соціальний статус. Це — дискримінація.

Що стосується спеціальних шкіл-інтернатів, перейменованих у навчально-виховні комплекси, то тут можна говорити про звичайну зміну вивіски. Це, до речі, найбільш характерно для Дніпропетровської області: там усі спеціальні школи-інтернати реорганізовано в навчально-виховні комплекси. І коли Уповноважений президента із захисту прав дітей робить висновок про псевдореформу, то, зокрема, має на увазі й це — вивіска змінюється, а форми роботи з дітьми залишаються колишніми.

— І що робити з псевдореформою? Закривати якісь інтернати, скорочувати людей?..

— Зміни мають відбуватися в інтересах дітей. А тому треба дивитися, скільки таких дітей сьогодні реально потребують послуг інтернатних установ. Чи достатні ці послуги для розвитку дитини? Якщо ні, то, мабуть, потрібно запропонувати якийсь інший, необхідний дитині спектр послуг. Наприклад, якщо в неї ДЦП, але збережений інтелект, то, можливо, варто підтримати сім’ю, а не відвозити дитину в спецінтернат за 200 км від рідної домівки? Саме тому, перебуваючи на посаді міністра, Ю.Павленко ініціював зміни до Постанови КМУ №866. Було введено поняття «комісія з питань захисту прав дитини»: кожен район хоча б раз на рік повинен переглядати справу дитини, відправленої в обласну інтернатну установу. Вкрай важливо, щоб «гроші ходили за дитиною» і район купував би для неї соціальні послуги.

— Які саме?

— Наприклад, якщо дитина нерухома, має проблеми інтелекту, і мама не в змозі її доглядати, то голова РМДА повинен купувати для своєї дитини таку послугу, припустімо, в дитбудинку. І контролювати. Якщо обставини змінилися — повернути дитину в сім’ю, перестати купувати ці послуги й переключитися на інші. Сьогодні у нас цього, на жаль, немає. Ми досі виходимо з «рознарядки». Це практика радянського минулого.

— Що все ж таки означає — купити послугу? Возити дитину в установу до спеціалістів — чи щоб спеціалісти приїжджали до неї?

— А це — питання. Є два важливих документи — Національна стратегія профілактики соціального сирітства та Указ президента від 1 червня 2013 р., що доручають Мінсоцполітики розробити порядок і процедуру закупівлі органами опіки та піклування соціальних послуг для дітей. У тому числі — звідки надходитимуть гроші РМДА, як ними розпоряджатися. Доки інтернатні установи по суті фінансуються держбюджетом, у них немає стимулу розвиватися. Навпаки, вони виявлятимуть агресію. Звідси всі так звані рознарядки. Якщо ж «гроші ходитимуть за дитиною», і голова РМДА купуватиме в інтернату послугу, — то останній відповідатиме за її якість.

Слід розуміти, що розвиток соціальних послуг на місцях є здоровою конкуренцією інтернатним установам. Чим ефективніше діють спеціалісти соціальної роботи, тим менше шансів в інтернатних установ зберегти старі форми та методи роботи. Вони муситимуть боротися за клієнта, а не погрожувати сім’ям: «Не віддасте дитину — позбавимо батьківських прав».